Польські солдати Гітлера: у Вермахті воювало близько 450 тисяч громадян довоєнної Польщі

Одним з питань, на які сучасні історики не хочуть давати відповідь, є питання участі поляків в бойових діях на стороні Третього Райху. Якщо ж розглянути історію Другої Світової війни, то виявиться, що поляки воювали на трьох фронтах – на боці СРСР, на боці союзників (Англії, США) і на боці Німеччини. Чисельність поляків, які брали участь у війні на перших двох фронтах відома. Але третій фронт на стороні Третього Райху утаємничений.

ПОЛЯКИ У ВЕРМАХТІ

Офіційну точку зору на цю проблему озвучила Катажина Пелчинська-Наленч, посол Польщі в Росії, в інтерв’ю «Новой газете» декілька років тому назад:

«Кстати, Польша – единственная в Европе страна, которая не просто боролась с фашизмом: в Польше не было ни одного формирования, которое перешло бы на сторону нацистов…

– Наподобие армии Власова или Казачьего стана?…

– Да, именно. Поляки не создали ни одной организации, которая встала бы в ряды вермахта.» [1]

В той же час професор Ришард Качмарек, директор Інституту Історії Сілезького Університету, автор книги «Поляки в вермахті», заявив з цього приводу польській «Gazeta Wyborcza»: «Ми можемо вважати, що у 2-х – 3-х млн. чоловік в Польщі є родич, який служив у Вермахті. Скільки з них знають про те, що з ними сталося? Напевно не всі. До мене постійно приходять студенти і запитують, як встановити, що сталося з дядьком, з дідом. Їх рідні про це мовчали, вони обмежувалися фразою, що дід загинув на війні. Але для третього післявоєнного покоління цього вже недостатньо».

Виникає запитання: якщо у 2-х – 3-х мільйонів поляків дідусь чи дядько служили у німців, то скільки ж з них загинули «на війні», тобто на стороні Адольфа Гітлера, і скільки залишилося в живих?

«Точних даних не існує. Німці враховували поляків, покликаних в Вермахт, тільки до осені 1943 року. Тоді з приєднаних до Райху польських Верхньої Сілезії і Помор’я надійшло 200 тисяч солдатів. Однак набір в Вермахт тривав ще протягом року і в набагато ширшому масштабі. Найбільш відомий скандал, з цим пов’язаний, трапився з Дональдом Туском, екс-прем’єром Польщі, головою Європейського Союзу. Туск ухильно говорив про те, що «обидва його діда за опір гітлерівцям потрапили до концтаборів». Та незабаром з’явилася інформація про те, що його дід по батькові, Йозеф Туск, добровільно записався в один з підрозділів Вермахту… [2]

[Інформацію про службу Йозефа Туска у Вермахті підтверджує і публікація у польському виданні (Wprost, 2005) [3] У російськомовній Вікіпедії про це говориться так: «Его дед Йозеф Туск с начала августа по конец октября 1944 года служил в 328 запасном учебном батальоне гренадеров. Призыв в вермахт был принудительный, и был связан с автоматическим приобретением жителями Гданьска немецкого гражданства. – В.Ф.]

Для керівництва Третього Райху поляки були давніми і непримиренними ворогами. У той же час наци виділяли різні етнічні групи, які мають певні культурні і мовні особливості. Зокрема, локальні групи поляків (кашуби – в Помор’ї, мазури – в Пруссії, гуралі – в польських Татрах, сілезці – в Західній Польщі) німецькі власті вважали окремими слов’янськими народами, «дружніми Німеччині і німцям».

Саме «Великопольска політика» 1918 – 1939 рр. призвела до того, що багато кашубів, мазурів, сілезців і гуралів, особливо молодь, бачили в лояльності німецькій адміністрації можливість національного відродження. Саме вони становили основну частину тих поляків, які вступали до лав вермахту і СС.

Скільки польських солдат воювало у складі Вермахту?

23 листопада 1939 року громадсько-політичний діяч і публіцист, активний прихильник польсько-німецького співробітництва Владислав Студніцскій (Władysław Studnicki) направив німецькій владі відкритого листа (Memoriał w sprawie odtworzenia Armii Polskiej iw sprawie nadchodzącej wojny niemiecko-sowieckiej) з пропозицією створити польську армію, яка повинна була спільно з Вермахтом боротися з СРСР.


Польські добровольці перед збірним пунктом вермахту. [Фото з державного архіву ФРН]


«З доповідей представництва польського уряду в окупованій Польщі слідує, що до кінця 1944 року в Вермахт було призвано близько 450 тисяч громадян довоєнної Польщі. Загалом можна вважати, що через німецьку армію під час війни їх пройшло близько півмільйона», – вважає професор Ришард Качмарек.

У перші роки полякам у Гітлера було добре служити: «Спочатку здавалося, що все не так вже й погано. Перший набір відбувся навесні і влітку 1940 року. Поки рекрути пройшли через навчання і потрапили до своїх частин, війна на Західному фронті вже завершилася. Німці захопили Данію, Норвегію, Бельгію і Голландію, розбили Францію. Військові дії тривали лише в Африці. На стику 1941 і 1942 років служба нагадувала мирні часи. Я був в армії, тому можу собі уявити, що через деякий час людина звикає до нових умов і переконується, що жити можна, що ніякої трагедії не сталося. Поляки писали про те, як їм добре живеться в окупованій Франції. Надсилали додому знімки на тлі Ейфелевої вежі, пили французьке вино, проводили вільний час в суспільстві француженок. Служили в гарнізонах на відбудованому в той час Атлантичному Валі.

Я натрапив на слід поляка, який всю війну провів на грецьких Кикладах. У повному спокої, наче був у відпустці. Зберігся навіть його альбом, в якому він малював пейзажі» (Ришард Качмарек).

Але, на жаль, це безтурботне польське існування на німецькій службі з француженками і пейзажами жорстоко «обламали» злі москалі в Сталінграді. Після цієї битви і поляків у великій кількості стали посилати на Східний фронт: «Все змінив Сталінград… в один момент виявилося, що призов до армії означає вірну смерть. Найбільш часто гинули новобранці, іноді всього лише після двох місяців служби… Люди не боялися того, що хтось з ними розрахується за службу на німців, вони боялися раптової смерті. Німецький солдат теж боявся, але в центрі Райху люди вірили в сенс війни, в Гітлера, в те, що німців врятує якась диво-зброя. У Польщі ж, за невеликими винятками, цієї віри ніхто не поділяв. Зате поляки панічно боялися росіян… Зрозуміло, що найбільші втрати були на Східному фронті… якщо врахувати, що загинув кожен другий солдат Вермахту, то можна прийняти, що на фронті могло загинути до 250 тисяч поляків».

За даними директора Інституту Історії Сілезького Університету, воювали поляки за Гітлера: «на Західному і Східному фронтах, у Роммеля в Африці і на Балканах. На кладовищі на Криті, де лежать загиблі учасники німецького десанту 1941 року, я знаходив і польські прізвища. Такі ж прізвища я знаходив і на військових кладовищах в Фінляндії, де ховали солдатів Вермахту, які підтримали фінів у війні з СРСР».

23 жовтня 1944 року було прийнято рішення про створення польських частин в складі Вермахту (Polnische Wehrmacht), в подальшому у Радомі з добровольців-поляків почалося формування «Легіону Білого Орла» (Legion Orła Białego), в якому легіонерам гарантували грошове і інше забезпечення за нормами постачання солдатів Вермахту.

***

Російський дослідник Ольга Тоніна спробувала провести невеликий аналіз, зібравши непрямі дані по Західному і Східному фронту, де брали участь у бойових діях поляки [4].

Західний фронт поляків (Другий фронт)

Після того, як уряд Польщі покинув країну напризволяще і панічно втік в еміграцію, сформувавши Уряд Польщі в Вигнанні, виникло питання про формування нової польської армії замість розгромленої. Частково завдання можна було вирішити за рахунок військовослужбовців розгромленої польської армії, які зуміли манівцями через Румунію, країни Прибалтики, дістатися до Франції, а також за рахунок поляків, які проживають в Англії і Франції. Однак комплектування польської армії у Франції було перервано розгромом німцями Франції. Після її падіння, польські збройні сили, тепер уже в Англії налічували близько 30 500 солдатів. За рахунок чого комплектувати польську армію? Заклики до поляків, які живуть в США, численних відгуків не знайшли – в 1940 році американці у війні участі не брали. Випадки дезертирства поляків з Вермахту в 1939 і 1940 роках були одиничними.

Однак в 1941 році виникає два джерела комплектування Польської Армії – СРСР, що вступив у війну, а також Північна Африка, де серед військовополонених, захоплених англійцями, виявилися поляки, які служили в Африканському корпусі генерала Роммеля.

23 червня 1941 року, на наступний день після початку бойових дій Німеччини проти СРСР, генерал Сікорський виступив по радіо Бі-бі-сі із зверненням до народу окупованої Польщі. Повторивши відомі домагання свого уряду на землі Західної Білорусії та Західної України, польський прем’єр проте проголосив тези, які можна було розцінити як пропозиції про співпрацю з СРСР. Тим часом в складі емігрантського уряду виявилися противники підписання договору без прийняття Радянським Союзом територіальних вимог щодо Західної Білорусії та Західної України. Розбіжності привели до відставки в знак протесту проти підписання договору з СРСР трьох міністрів і до конфлікту Сікорського з президентом Польщі Рачкевичем.

30 липня 1941 року в Лондоні посол СРСР у Великобританії Майський і прем’єр польського уряду Сікорський підписали угоду про взаємодопомогу. У ній відновлювалися дипломатичні відносини між двома країнами, сторони брали взаємне зобов’язання надавати одна одній будь-якого роду допомогу і підтримку у війні проти гітлерівської Німеччини, уряд СРСР виражав згоду на створення на території СРСР польської армії шляхом як обов’язкового призову, так і на добровільних засадах.

12 серпня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ про амністію всіх польських громадян, які утримувалися в ув’язненні на радянській території як військовополонені або на інших підставах. В цей же день Політбюро ЦК ВКП (б) схвалило спільну постанову РНК СРСР і ЦК ВКП (б) «Про порядок звільнення та направлення польських громадян, які амністуються згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР», яким встановлювалися пункти формування польських військових частин першої черги.

«Ринок поляків» в СРСР обробляв генерал Андерс, формуючи все нові і нові польські з’єднання, і відтягуючи терміни їх готовності до бойових дій – спочатку, в порушення домовленості з СРСР, Уряд Польщі в Вигнанні, вирішив, що армія генерала Андерса не воюватиме на радянсько-німецькому фронті, а буде воювати в складі військ Англії і США.


Владислав Андерс (пол. Władysław Anders) (11 серпня 1892  12 травня 1970) польський генерал, політик; 1941–1942  командувач Польської армії в СРСР, 1942–1943 – Польської армії на Сході і 1943–1946  2-го Польського корпусу, зокрема в битві за Монте-Кассіно; 1946-1954 головнокомандувач і генеральний інспектор Польських збройних сил в еміграції.


Для освоєння «ринку поляків» в Північній Африці, було вирішено використовувати схему, відпрацьовану ще в Першу світову війну, коли у Франції з полонених поляків, захоплених Антантою на Західному фронті, була сформована «Блакитна армія» генерала Юзефа Галлера, яка в 1918 році була успішно застосована для війни проти Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), а також з Червоною Армією, і дозволила полякам окупувати і включити до складу польської держави території Західної України і Західної Білорусії.

Значну роль в отриманні військовополонених поляків з Північної Африки зіграв генерал Юзеф Заяць (Jоzef Zajаc), командувач Військом Польським на Близькому Сході, заступник командувача польської армії на Сході. Заяць знав специфіку Гірської Сілезії (насильно відірваної поляками в 1921 році у Німеччини), так як до війни протягом десяти років командував 23-ю піхотною дивізією в Катовіце. Він провів переговори з командуванням союзників, яке погодилося з його доводами і створило прецедент. Перші поляки-військовополонені з північно-африканського фронту стали набиратися в таборах в 1943 році, і до кінця року літаками до Великобританії була доставлена ​​перша партія в 600 полонених, а потім і інша, всього – 2000 осіб. Ця операція отримала назву «спеціальна евакуація».

Аналогічна ідея виникла у генерала Владислава Андерса, командира створеної з кінця липня 1941 року Польської армії в СРСР. Він збирався використовувати поляків – солдат Вермахту, захоплених Червоною Армією на Східному фронті. Однак Андерс сам собі напаскудив, бо ще в 1942 році, за рік до описуваних подій, відмовився воювати на радянсько-німецькому фронті і наполіг на евакуації польської армії з СРСР до Ірану. Цілком природно, що після такої його поведінки, переговори посла Тадеуша Ромера в кінці лютого 1943 року з Сталіним не принесли ніякого результату. Сталін категорично відмовився використовувати військовополонених Вермахту, побоюючись, що сформована за їх рахунок армія генерала Андерса перекинеться на бік німців, і перекриє постачання зброї в СРСР, здійснювані англійцями і американцями через Іран. В результаті цього Андерсу довелося вести переговори з союзниками – з генералом Генрі Вілсоном і генералом Гарольдом Александером. Союзники дозволили йому комплектувати 2-й корпус за рахунок поляків захоплених в полон в боях з Вермахтом на Середземноморському ТВД.

Генерал Андерс згадував: «Я запросив генерала Александера про можливість використання добровольців-поляків з числа військовополонених Вермахту, захоплених під час італійської кампанії і отримав дозвіл. Таким чином, можна було вибирати кандидатів з числа військовополонених і компенсувати ними втрати 2-го корпусу. Генерал Александер встановив порядок: 1) поляки-військовополонені збираються в окремі табори, 2) проходять перевірку і медогляд – відібрані відправляються в 7-у резервну польську дивізію на Близькому Сході, 3) дозволяється відбір поляків з таборів військовополонених в Алжирі, 4) після прибуття кандидатів в 7-ю дивізію ви визначаєте їх подальше використання…»

Аналогічну схему було вирішено організувати і на Західному фронті після висадки союзників у Нормандії. Міністр Національної Оборони, генерал Маріан Кукіель (Marian Kukiel) написав текст, який потім неодноразово читали по радіо і поширювали у вигляді листівок, що скидалися на німецькі позиції:

«Поляки в німецькій армії!

Насильно заштовхнули вас до лав смертельних ворогів Польщі, які воюють з нашим народом. Насильно одягли вас в німецьку форму. Вони змушують вас воювати з визвольними арміями вільних націй, які штурмують Західний Вал – “Фортеця Європа”. Разом з американськими, англійськими, канадськими, французькими військами воюють і наші польські збройні сили. Багато з вас вже чекають слів того, чого від вас чекає Польща.

Уряд Польської Республіки наказує:

Не стріляйте в ваших братів – солдатів союзних військ. Коли потрібно стріляти – стріляйте повз. При першій же можливості перейти до сил союзників – ховайтеся, ховайтеся і чекайте їх прибуття. Бажано інформувати союзників, коли ви вступили в контакт з ними.

Як тільки ви опинилися на боці союзників, повідомте їм, що ви поляки, щоб забезпечити відділення вас від німецьких військовополонених та організувати контакт з будь-якими польськими військовими властями. Вас чекають ваші брати, які воюють разом з нашими союзниками за наше звільнення.

Хай живе Польща!»

Приплив добровольців з числа військовополонених Вермахту на Західному фронті перевищив очікування польських штабних офіцерів. Тільки за перші чотири місяці 1945 року було набрано на Заході майже стільки військовополонених, як і за весь час війни на Близькому Сході і в Італії.

Центрів комплектування було два – «англійський» напрямок – Західний фронт, де воювала 1-я польська бронетанкова дивізія, і «італійський» напрямок, де воював 2-й польський корпус генерала Андерса.

Перший центр забезпечувало дві команди поповнення – N1 і N2. Вони зуміли набрати:

  • Кампанія в Північній Африці приблизно 2000 осіб.
  • Західний фронт, 6 червня 1944 року – 31 грудня 1944 року: 15439 осіб.
  • Західний фронт, 1 січня 1945 року – 30 квітня 1945 року: 33 192 особи.
  • Західний фронт, 1 травня 1945 року – 30 червня 1945 року: близько 4000 осіб.

Разом приблизно 54631 особа.

Другий центр забезпечувало дві команди поповнення – N3 і N4. Вони зуміли набрати:

  • Близький Схід і Італія до 15 червня 1944 року: близько 2500 осіб.
  • Італія, 16 червня 1944 року – 31 грудня 1944 року: близько 14 000 осіб.
  • Італія, 1 січня 1945 року – 30 червня 1945 року: близько 18500 осіб.

Разом приблизно 35000 осіб.


Як можна помітити, в ряди польських збройних сил Заходу вступили 89000 поляків з числа військовополонених Вермахту – більше, ніж генерал Андерс зумів набрати в СРСР.

Всього ж Польська Армія Заходу налічувала 220 000 чоловік, включаючи бригаду молоді; жіночу допоміжну службу; 2-ю піхотну дивізію, яка в червні 1940 року перейшла кордон зі Швейцарією і була інтернована (вважалася стратегічним резервом Верховного Командування Польської Армії).

  • Поляки екс-вермахтівці приблизно 89600 осіб.
  • Поляки 2-го корпусу (армія Андерса, сформована в СРСР): приблизно 83000 осіб.
  • Поляки з території звільненої західної Німеччині: приблизно 14 210 осіб.
  • Поляки, інтерновані в Швейцарії (2-а дивізія): приблизно 14210 осіб.
  • Поляки жителі Франції: приблизно 7000 осіб.
  • Поляки жителі США: приблизно 2290 осіб.
  • Поляки жителі Англії та Близького Сходу: приблизно 1780 осіб.

Разом приблизно 219 330 осіб.

Приблизно 40% полонених поляків служили в «Гіві» – допоміжних підрозділах Вермахту, інші 60% – в бойових частинах.


Польські добровольці у Вермахті.


Польські солдати Вермахту на стрільбах. Франція. Березень 1944 р.


За спогадами ветеранів 1-ї бронетанкової дивізії і 2-го польського корпусу, екс-вермахтівці володіли відмінною військовою дисципліною і виправкою. Рівень бойової підготовки був різним – в залежності від місця служби. Величезною повагою користувалися польські ветерани німецької дивізії «Герман Герінг» – за свідченням майора Михайла Гутовского з 1-ої польської бронетанкової дивізії, кращими водіями танків в польській дивізії були поляки, екс-танкісти вермахту.

При оформленні в Польську Армію Заходу перевірялося здоров’я і послужне минуле полонених поляків. Пріоритет віддавався тим, хто не мав великих звань під час служби у Вермахті. Так само категорично заборонялося наймати в Польську Армію Заходу осіб, що проходили службу в підрозділах СС.

Разом з тим, незважаючи на перевірку минулого, в частини польської армії потрапляли поляки, які проходили раніше службу в підрозділах СС. Так, наприклад, в розвідувальному підрозділі полку Карпатських Уланів 2-го польського корпусу, проходив службу поляк, який раніше служив в зондеркоманді СС, що спеціалізувалася на знищенні цивільного населення.

Поляки, що служили в люфтваффе інженерами і зброярами, найчастіше проходили службу в польських ВПС без будь-якої перепідготовки.

Екс-вермахтівці проходили службу практично у всіх підрозділах польської армії на заході. Найбільш численні контингенти були у 2-му польському корпусі (Андерса), 1-й бронетанковій дивізії, в наземному персоналі ВПС (іноді і льотному!), 1-й Незалежній парашутній бригаді, в Польських ВМС, а також в 1-му і 3-му Польських корпусах, які не встигли взяти участь у Другій світовій війні.

Поляки екс-вермахтівці стали основним контингентом для поповнення людських ресурсів 1-ї бронетанкової дивізії і 2-го польського корпусу в 1944-1945 роках, коли поляки на Західному фронті стали нарешті воювати і нести втрати. Завдяки їм дивізії корпусу стали складатися з трьох бригад, а бронетанкова бригада змогла розширити штати до дивізії. Як цинічно сказав один із польських ветеранів: «Це Вермахт в особі 2-го польського корпусу виграв битву при Болоньї в квітні 1945 року у Вермахту». Багато з колишніх вермахтівців-поляків були нагороджені орденами Віртуті Мілітарі і Хрестами Доблесті.

Однак Уряд Польщі в Вигнанні підтримав розслідування «Катинської справи» і тоді в Кремлі визнали за необхідне створити лояльний до СРСР уряд Польщі. В результаті польський еміграційний уряд так і залишився в еміграції, а до влади у Польщі прийшли комуністи!

Польська Армія Заходу була після закінчення Другої Світової війни розформована. Велика частина з її військовослужбовців в 1946–1947 роках повернулися до Польщі. Лише незначна частина непримиренних залишилася жити в еміграції.

Східний фронт поляків (Перший фронт)

Поляки в складі Вермахту зустрічаються вже в 1941 році. Так, наприклад, 10 листопада 1941 старший лейтенант держбезпеки Мошенський доповідав у розвідувальному донесенні: «5) Серед німецьких частин на Можайському напрямку більше стали зустрічатися чехи, австрійці, фіни і поляки…».

Також в листопаді 1941 року армійською розвідкою було виявлено велику кількість поляків в 267-й піхотній дивізії Вермахту.

Активну участь взяли поляки і в битві на Курській дузі, воюючи в складі Вермахту:

Особо важно

Секретно

Экз.N1

Кому Дело РО

РАЗВЕДСВОДКА N201 к 6.00 14.7.43 ШТАБ ВОРОНЕЖСКОГО ФРОНТА

….Пленные 1/678 пп 332 пд захваченные 12.7 в районе РАКОВО, показали: 4 июля дивизия получила задачу от командования Южной группы войск на восточном фронте – наступать в составе БЕЛГОРОДСКОЙ группировки на КУРСК. Слева 332 пд действует 255 пд, справа ТД СС “Великая Германия”. Национальный состав 332 пд: 40%  поляки, 10% – чехи, и остальные немцы. Дивизией командует полковник ТИММ, которая входит в состав 52 ак 5 армии. Изъятыми документами убитых в районе сев. НОВОСЕЛОВКА подтверждается действие в этом районе 11 тд (15 тп) и в районе выс. 220,6 (вост. КРАСНЫЙ ОКТЯБРЬ) – ТД СС “А.ГИТЛЕР” (2 мп). [5]

***

В. срочно

Секретно

Экз. N1

Кому: Дело РО

РАЗВЕДСВОДКА N199 к 7.00. 12.7.43 года ШТАБ ВОРОНЕЖСКОГО ФРОНТА

Перебежчик 6 роты 2 батальона 246 пп 88 пд, задержанный 11.7 в р-не ВИШНЕВКА (вост. ГЛУШКОВО) на предварительном допросе показал: 5.7 в составе маршевой роты, численностью до 130 солдат прибыл в 246 пп. 6 рота занимает оборону на фронте 2 км. от сев.окр. ВИШНЕВКА и далее на север. Национальный состав роты: немцев – 25 солдат, украинцев – 18 и остальные разных национальностей (сербы, французы, чехи, поляки и словаки). Среди солдат ходят слухи, что дивизия после соединения КРОМСКОЙ и БЕЛГОРОДСКОЙ группировок, должна перейти в наступление. [6]

***

Також про поляків згадується в книзі Л. Лопуховського «Прохоровка. Без грифа секретности»:

«Так, в 168-й пд на 1 июля было 6 тыс. человек, из них немцы составляли только 60%. В числе остальных были: поляки – 20%, чехи – 10%,…» [7].

***

За даними військової розвідки Червоної Армії, в 1942 році поляки становили 40-45% особового складу 96-ї піхотної дивізії Вермахту, близько 30% 11-ї піхотної дивізії (разом з чехами), близько 30% 57-ї піхотної дивізії, близько 12 % 110-ї піхотної дивізії.

Воювали вони пізніше і на Україні, так, наприклад, один з ветеранів згадує бій на Україні в ніч на 15 вересня 1943 року: «… Кожному здавалося, що серце б’ється не в грудях, а десь під кадиком. Раптом зупинка. Попереду тиха метушня. Лейтенант веде двох з піднятими руками. Один з них напівпошепки повторює: «я поляк, я поляк», – роблячи наголос на першому складі, а другий: «я хорват». Ці вояки були в дозорі і заснули на м’яких снопах. Прокинулися, коли лейтенант вже опанував їх зброєю».

Згідно даних радянських архівів серед військовополонених в СРСР в період з 22.06.1941 р. по 2.09.1945 р. були поляки числом 60 280 осіб. Однак австрійським істориком Стефаном Карнером після роботи з обліковими картками військовополонених в російських архівах було виявлено, що у Другій світовій війні в полон до Червоної Армії потрапило близько 5 мільйонів військовослужбовців ворожих армій, але в найповніших списках Управління у справах військовополонених та інтернованих (УПВІ) числиться близько 4,1 млн. Пояснюється ця різниця тим, що в фронтових таборах картки заводилися відразу після взяття в полон, а УПВІ враховувало тільки тих, хто потрапив в робочі табори. Карнер вважає, що ця різниця в 900 тисяч сталася за рахунок померлих по дорозі з фронтових таборів в робочі табори, а також за рахунок репатріації полонених:

«Перші репатріації з радянських таборів для військовополонених були здійснені ще під час війни. Були відпущені, серед інших 1500 французів, переданих Національному комітету звільнення Франції; 56 665 румунів, яких використовували для формування двох румунських дивізій. Обидві дивізії згодом успішно боролися проти гітлерівських військ. Крім того, серед перших репатрійованих знаходилися колишні солдати союзницьких Гітлеру армій Польщі, Чехословаччини, Угорщини та Югославії».

Згідно з російськими статистичними дослідженнями число репатрійованих за війну склало приблизно 600 тисяч чоловік. Всі вони були використані для формування військ Польщі, Румунії та Чехословаччини. І ці 60280 поляків – ті, кого було взято в полон до травня 1943 року, – до початку формування Війська Польського. Воно почалося в травні 1943 року і перший його етап тривав до липня 1944 року. За цей період з однієї дивізії (1-а дивізія імені Тадеуша Костюшко під командуванням полковника Зигмунда Берлинга), що налічувала 11 тисяч солдатів, воно збільшилося до близько 100 тисяч. Те, що формування почалося всього з однієї дивізії, говорить про те, що Андерсу вдалося вигребти в 1941-1942 роках основний контингент військовозобов’язаних поляків на території СРСР (потрібно не забувати, що в польській армії зразка 1939 року, з ветеранів якої формував свою армію Андерс, тільки 60% були поляки, інші 40% – українці, білоруси, євреї та німці). Тому Військо Польське на першому етапі формування черпало свої резерви саме з поляків, які потрапили в полон на радянсько-німецькому фронті.

З початком визволення Польщі воно стало поповнюватися поляками вже на території Польщі. До моменту завершення війни воно налічувало вже 330 тисяч солдатів, об’єднаних в двох арміях, які включали в себе усі види сухопутних військ (піхоту, артилерію, бронетанкові війська, саперні підрозділи і різні загони резерву). Скільки полонених поляків було використано у Війську Польському? Точні дані відсутні, але в Вермахті проводилася політика рівномірного розведення «нацменшинами» німецьких підрозділів. Тому, співвідношення поляків, що воювали в складі Вермахту на радянсько-німецькому фронті і на західному фронті повинно бути прямо пропорційно числу дивізій, що воювали. Хоча, з іншого боку, німці були не дурні, і з виходом в 1944 році військ Радянської армії до кордонів Польщі, щоб уникнути втрати через дезертирства боєздатності частин, в яких були поляки, повинні були направляти поляків, що призиваються, на Західний фронт.

Тому по Східному фронту чисельність полонених поляків буде орієнтовною величиною – не більш 330 000 чоловік – якщо припустити, що Військо Польське, комплектувалося виключно за рахунок військовополонених. Точна цифра повинна бути приблизно посередині:

330000: 2 = 165 000 чоловік.

Решта контингенту – поляки зі звільненої Польщі, і формування Армії Людової.

Фронт Третього Райху. (Третій фронт поляків).

На Західному фронті вбитими, зниклими безвісти, пораненими і взятими в полон, але тими, що не перейшли на бік союзників, числиться 225 400 поляків (71%). Крім того з числа взятих в полон на сторону союзників перейшло 89 600 поляків (29%). Разом, в рядах Третього Райху на Західному фронті воювало 315 000 поляків (100%). З урахуванням взятих в полон, але тих, що не перейшли на бік союзників, число полонених повинно бути вище, тобто більше 29% від загального числа тих, що воювали. Однак такий великий відсоток полонених характерний тільки для другої половини 1944 року і 1945 року, коли Третій Райх зазнавав поразок на всіх фронтах. В цілому ж за всю Другу Світову війну статистика дещо інша – в полон потрапляло близько 15% від числа призваних і поставлених під рушницю.

На Східному фронті у нас є дві цифри – 60 280 осіб і 165 000 осіб. Також є два коефіцієнти – 29% і 15%. Знайдемо можливі значення:

60 280 х 100: 29 = 208 тисяч

60 280 х 100: 15 = 400 тисяч

165 000 х 100: 29 = 586 тисяч

165 000 х 100: 15 = 1100 тисяч (1 млн. 100 тисяч)

Знайдемо середнє арифметичне значення:

(208 + 400 + 586 + 1100): 4 = 573 тисячі.

Для крайньої величини:

(208 +1100): 2 = 654 тисячі

Звичайно ж, отримані числа досить приблизні, однак слід врахувати, і масштаб боїв на Східному фронті, і те, що масштабні битви велися, починаючи з червня 1941 року по травень 1945 року, в той час як на Західному фронті масштабні битви почалися тільки з червня 1944 року. Навіть за даними незалежних російських дослідників [8], таких як Б. Соколов, М. Солонін, С. Захаревіч втрати самих німців на Східному фронті в 2 рази перевищують втрати на Західному фронті. Звідси на 315 тисяч поляків, втрачених Вермахтом на Західному фронті, має припадати приблизно в 2 рази більше поляків на Східному фронті.

315 000 х 2 = 630 тисяч.

630 000 – величина досить близька до отриманих раніше значень – 573 000 і 654 000. Це дає підставу прийняти її за остаточний результат. Тобто 630 тисяч поляків воювало на боці Третього Райху на Східному фронті.

Разом: 630 000 + 315 000 = 945 000 чоловік

Тобто на стороні Третього Райху воювало близько МІЛЬЙОНА ПОЛЯКІВ.

На стороні СРСР воювало 330 тисяч поляків.

На боці союзників воювало 220 тисяч поляків.

Тобто проти Третього Райху воювало 550 тисяч поляків – це майже в ДВА РАЗИ МЕНШЕ, ніж у військах ТРЕТЬОГО РЕЙХУ!

***

Таким чином, ґрунтовні дослідження професора Ришарда Качмарека, директора Інституту Історії Сілезького Університету, автора книги «Поляки в вермахті» та російської дослідниці Ольги Тоніної вщент розбивають офіційну точку зору на цю проблему, яку публічно озвучила польський дипломат Катажина Пелчинська-Налэнч.



ПОЛЯКИ В ДОПОМІЖНІЙ ПОЛІЦІЇ

У 1939 році німецька окупаційна влада приступила до формування польської допоміжної поліції (Polnische Hilfspolizei або Polnische Polizei im Generalgouvernement). До її лав призивалися колишні поліцаї Польської республіки. До лютого 1940 року вона налічувала 8700 осіб, а в 1943 р. – вже 16 000 чоловік. За кольором уніформи поліція отримала назву Granatowa policja – «синя поліція». В її функції входила насамперед боротьба з кримінальною злочинністю та контрабандою.


Польські поліцаї арештовують євреїв на ринку в Варшаві. Жовтень 1939 р. [Фото з державного архіву ФРН]


Німецька влада часто залучала польських поліцаїв до облав, паспортного контролю, охорони периметрів єврейських гетто. Також «синя поліція» брала участь в арештах і депортації євреїв до концентраційних таборів.


Перевірка документів німецькою та польською поліцією. Варшава, 1941 р. [Фото з державного архіву ФРН]


Після війни 2000 колишніх чинів «синьої поліції» були визнані винними в скоєнні військових злочинів і засуджені на різні терміни тюремного ув’язнення, а близько 600 осіб були засуджені до смертної кари.

У березні 1943 року з початком військових сутичок між УПА і польськими підпільними військовими організаціями, німецька влада створює польські поліційні батальйони. Вони замінили українські поліційні батальйони на Волині (яка входила до складу Генерал-губернаторства), що перейшли на бік УПА. Поляки були включені в 102-й, 103-й, 104-й поліційні батальйони змішаного складу, а також в поліційний батальйон 27-ої Волинської піхотної дивізії.

Також було сформовано 2 польських поліційні батальйони – 107-й (450 осіб) та 202-й (600 осіб), які використовувалися для спільної з німецькими військами і поліцією боротьби з загонами УПА. Вони підпорядковувались командуванню СС на Волині і в білоруському Поліссі. У бойових діях з загонами УПА польські поліційні батальйони взаємодіяли з польськими загонами самооборони і брали участь в каральних акціях проти українського населення.

Спочатку поляки були озброєні радянським трофейною зброєю, але потім їх забезпечили карабінами, автоматами і ручними кулеметами німецького виробництва.


Німецькі і польські поліцаї.


Польський поліцай. [Фото з державного архіву ФРН]


Поліцаї, що входили в дані батальйони були обмундировані в уніформу німецької військової поліції.

У січні 1944 р. солдати 107-го польського поліційного батальйону, роззброївши німецьких офіцерів, перейшли на бік Армії Крайової.

Поліцаї 202-го польського батальйону СС в травні 1944 р. були включені до складу військ СС і у серпні 1944 р. розсіяні в ході боїв з Радянською армією під Варшавою на правобережжі Вісли.

ПОЛЯКИ-ЄВРЕЇ В ДОПОМІЖНІЙ ПОЛІЦІЇ

З 1939 року все єврейське населення Польщі було примусово зосереджено в охоронюваних районах проживання – гетто. В гетто вводилося внутрішнє самоврядування (Judenrat) і своя служба охорони порядку – Judischer Оrdnungsdienst.

До складу поліції гетто були набрані євреї – колишні службовці польської поліції, колишні солдати і офіцери польської армії. Єврейські поліцаї забезпечували внутрішній правопорядок в єврейських гетто, брали участь в облавах, здійснювали конвоювання при переселенні і депортації євреїв, забезпечували виконання наказів німецької влади і т. д. Рядові чини поліції не отримали вогнепальної зброї – тільки дерев’яні або гумові кийки та кастети. Офіцери були озброєні пістолетами.

У найбільшому Варшавському гетто єврейська поліція налічувала близько 2500 чоловік, в Лодзінському гетто – 1200, в Кракові – 150.


Єврейська поліція у Варшавському гетто. 1941 р. [Фото з державного архіву ФРН]


Єврейські поліцаї на вулицях Варшавського гетто.


Єврейський поліцай і німецький солдат. Варшава, 1942 р.


Єврейські поліцаї в гетто. Краків, 1942 р.


Під час облав, арештів, депортації велика частина єврейських поліцаїв послідовно і жорстко виконувала накази німецького командування – наприклад, шеф єврейської поліції Варшавського гетто Юзеф Ширинський-Шенкман (Józef Szeryński-Szenkman). Деякі з найбільш активних єврейських поліцаїв були засуджені до смерті і вбиті бійцями єврейського Опору. Менша частина єврейських поліцаїв намагалася допомогти бранцям гетто.

Крім єврейської поліції до єврейських воєнізованих формувань можна віднести організацію «Жагев» (Żagiew, близько 1000 чоловік), яка співпрацювала з Гестапо і повинна була виявляти поляків, які приховували євреїв за межами гетто. Німецька влада дозволяла членам цієї організації користуватися вогнепальною зброєю.

Під час повстання у Варшавському гетто в 1943 році багато хто з членів Жагева були вбиті членами єврейського Опору.

Після війни чини єврейської поліції, що залишилися в живих, і члени організації Жагев розшукувалися ізраїльськими спецслужбами і залучалися до судового розслідування.

ПОЛЯКИ В СС

До складу Waffen SS з території Генерал -Губернаторства і Колишніх Східних Кресів, вступило всього близько 100 тисяч добровольців.


Кавалерійський ескадрон SS під час огляду в Варшаві, в його ряди вступали поляки Генерал Губернаторства. [Фото з державного архіву ФРН]


У травні-червні 1944 року за вказівкою райхсфюрера СС Генріха Гіммлера РСХА був створений спеціальний орган для підготовки і ведення розвідувальної та диверсійної діяльності в інтересах Третього Райху в тилу радянських військ – «Винищувальне з’єднання СС «Схід»» («SS-Jagdverband “Ost”»). Для діяльності на території Польщі була сформована оперативна група “SS-Jagdeinsatz Polen”, що знаходилася в підпорядкуванні «Винищувального з’єднання СС “Схід”».

ПОЛЬСЬКІ ПІДПІЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

«Меч і плуг»

Представники організації «Меч і плуг» (“Miecz i Pług”) в 1941 році встановили контакти з Радомським Гестапо. У травні 1943 року керівник організації Anatol Słowikowski (“Andrzej Nieznany”) направив лист до Адольфа Гітлера з пропозицією створити польські збройні підрозділи, які повинні були спільно з німецькими військами боротися проти більшовизму і партизан. Організацію знищив агент НКВД Богуслав Гринкевіч.

«Мушкетери»

У грудні 1941 року керівництво організації «Мушкетери» виступало за співробітництво з Третім Райхом і розглядало СРСР як «противника № 1». Керівництво організації направило до Німеччини емісара з пропозицією до генерала Андерса почати військові дії проти СРСР. Після розпуску організації в серпні 1942 року, велика частина активістів перейшла в Армію Крайову. Керівник організації капітан С. Вітковський був засуджений до смертної кари.

«Армія крайова» (АК)

Керівництво АК виступало за проведення політики очікування взаємного виснаження сил Німеччини і СРСР і обмеження бойової і диверсійної діяльності проти німецьких сил в Польщі. Уже в 1943 році керівництво АК активізувало контакти з керівництвом організації «Народові сили Збройні», що об’єднувала польських націоналістів і представників радикальних правих сил. При цьому, на кінець 1943 року починають погіршуватися відносини між АК і Гвардією Людовою. У жовтні 1943 року бійці АК почали вбивати партизан Гвардії Людової та представників інших лівих антифашистських сил: так, 7 жовтня 1943 року у Влощовскому повіті Келецкого воєводства загін АК «Орел» вбив шість активістів ППР, сім бійців Гвардії Людової, одного активіста «Батальйонів хлопських» і трьох солдатів АК, «які співпрацювали з комуністами»… Також у 1943 році мали місце випадки бойових зіткнень АК з радянськими партизанами на території Західної Білорусії та Західної України.

У грудні 1943 року командир Столбцовського з’єднання АК А. Пільх («Гура») уклав з німцями договір про співпрацю в боротьбі з радянськими партизанами в обмін на забезпечення його зброєю. 22 грудня 1943 року в Ліді договір з німцями уклав командир Наднеманського з’єднання АК Ю. Свида («Лях»), який протягом січня-березня 1944 р. отримав від німців п’ять партій зброї.

7 лютого 1944 командувач Віленським округом АК полковник АК Олександр Крижановський («Вільк») уклав з німцями угоду про співпрацю в регіоні Вільно: німці постачали полякам зброю, медикаменти, лікували поранених, а поляки висловили готовність надати в довгостроковому плані допомогу Гітлеру у війні проти СРСР, виділивши для цієї мети 18 піхотних батальйонів. За це вони зажадали припинення німецького терору і визнання польських кордонів за станом на 1939 pік. Для «випробування на міцність німецько-польського співробітництва» АК передала в підпорядкування німецькому командуванню «3-ю польську партизанську бригаду». Отримавши від німців карти і дані розвідки, бригада, за наказом німецького командування, атакувала білоруських партизанів.

«Народові сили Збройні» (NSZ)

Збройні формування NSZ діяли проти польських антифашистів. Так, вже в липні 1943 року деякі частини NSZ вступили в зіткнення з Гвардією Людовою. 27 жовтня 1943 року газета «Велька Польска» (друкований орган партії «Стронніцтво Народовий», збройними формуваннями якої були загони NSZ) закликала своїх прихильників «негайно приступити до нещадної боротьби, яка має на меті знищити комуністичні організації в Польщі».

Особливо інтенсивний характер мало протистояння в Келецкому воєводстві, де в період з грудня 1943-го по лютий 1944 року діяли загони NSZ з групи «Сосна» (перейменовані в «Ліс 1» і «Ліс 2»). У період з листопада 1943 по березень 1944 року бойовиками NSZ тут були вбиті 40 активістів ППР і бійців Гвардії Людової, кілька активістів «Батальйонів хлопських» і ще кілька людей були видані ними Гестапо. Після розгрому німецьких військ під Сталінградом керівництво NSZ розглядало СРСР як «ворога № 1». Після поразки німецької армії в битві на Курській дузі влітку 1943 року командування NSZ прийшло до висновку, що СРСР є найбільшою загрозою для Польщі, а поразка Німеччини – питання часу. У другій половині 1943 року деякі партизанські загони NSZ почали укладати з німецькою владою (поліцією або військовими) тактичні угоди місцевого значення (зокрема, в районах Кельце і Любліна). У міру просування на захід лінії Східного фронту, контакти з німцями посилювалися. Так, міцні зв’язки були встановлені з гауптштурмфюрером СС Паулем Фуксом, шефом гестапо в районі Радом. Посередником між ним і керівництвом NSZ була організація «Тома», яку очолював Хуберт Юра («Том»), колишній командир загону NSZ «Сосна» Після вступу Червоної Армії на територію Польщі влітку 1944 року контакти з німцями ще більш активізувалися. У серпні 1944 року на базі 202-го і 204-го полків NSZ була сформована «Свентокшісска бригада» (Brygada Świętokrzyska – «Бригада Святого Хреста»), яка увійшла до складу військ СС. Її очолював полковник польської кавалерії Антоній Шацький (Antoni Szacki).

У 1944 р. бригада (820 осіб) в південній Польщі вела бойові дії проти Червоної Армії і польської Армії Людової. У січні 1945 р. під Краковом вступила в бій з Червоною Армією і незабаром увійшла в союзні відносини з 59-м армійським корпусом Вермахту. Разом з німецькою армією «Бригада Святого Хреста» відступила на територію протекторату Богемія і Моравія, де її солдати і офіцери отримали статус добровольців СС (SS-Polnisch-Freiwillingen). Вони були частково обмундировані в есесівську форму, але з польськими відзнаками. З бійців бригади формувалися групи і закидалися в тил Радянської армії для проведення диверсійної діяльності. Склад бригади поповнювався за рахунок польських біженців.

У квітні 1945 року бригада (4000 чоловік) виступила на фронт. В оперативному відношенні вона була підпорядкована танковому корпусу «Фельдхернхалле», щоб стримувати наступ Червоної Армії. До завдань бригади входила боротьба в прифронтовій зоні з чеськими партизанами і радянськими розвідувальними групами.

5 травня 1945 р. польські есесівці (1417 осіб) покинули свої позиції і відступили на захід, назустріч армії США. В ході свого маршу вони звільнили в’язнів (близько 700 ув’язнених, у тому числі 167 поляків) концентраційного табору Голишув. У полон було взято 200 охоронців. Американське командування взяло бригаду під свій захист, доручивши їй охорону таборів німецьких військовополонених, і потім дозволило її солдатам і офіцерам отримати політичний притулок в американській окупаційній зоні. У післявоєнній комуністичній Польщі солдати і офіцери «Бригади Святого Хреста» були заочно засуджені.


Бійці польської «Бригади Святого Хреста». Травень 1945 р.


Полякам нічого стидатися свої дідів, які боролися з експансією марксизму-комунізму разом з націонал-соціалістичною Німеччиною – Третім Райхом.

Лицемірство і брехня полягає в тому, що зараз Польща прикривається тим, що ніби в Вермахт, поліцію і СС тоді йшли добровільно тільки німці з колишніх німецьких територій, що належали тоді Польщі, наприклад з Сілезії. Однак це не так. Досить поглянути в документи. Прізвища та імена у «німців з Сілезії» аж надто польські. Як і досить подивитися, що фактично вся польська державна поліція перейшла на сторону нового націонал-соціалістичного порядку і вже в своїй тій же самій  поліційній формі, у якій ще вчора служили Речі Посполитій – стали віддано служити новому порядку і боротися проти комуністичних елементів та кримінальних злочинців.

 

Якщо нижче на кнопці Ви бачите пальця догори - натисніть цю кнопку та отримуйте ще більше цікавих новин у Facebook:


І не забудьте підтвердити свій намір.